Осінь в нотатках

Осінь. На каштанах пожовкле, іржаве листя. Скільки себе пам'ятаю, вони завжди опадали найпершими. У повітрі пахне дощем і мокрою землею. Постійно мрячить. Любов у цю пору теж своєрідна. Вона депресивна, плаксива, зажурена. Хоча вона — це єдине, що може так приємно зігріти душу. «Мені потрібен космос його очей»...
Кохання до тієї людини, яку ти, здається, шукав все життя, і нарешті знайшов, воно таке палке та водночас таке до безтями приємне. І коли ви поряд, ти відчуваєш спокій. Тобі так хороше. І нехай би увесь світ ішов до біса, коли ви разом… і вам добре. В тебе в животі шурхають метелики, а він, як хлопець, відчуває відповідальність за тебе; за ті дурниці, які ти — жінка — накоєш. І ввечері, стоячи на набережній, ти в його кофті і обіймах, читаєш напам'ять вірші… Читаєш без перериву, усі, що тільки ладна згадати, допоки він не припинить твій монолог таким бажаним поцілунком. 
Ми тоді творили янголів. Я була білим, ти — чорним. Такі радикально різні, але мене це заворожує. Твоя відмінність манить і притягує немов магніт, як плюс до мінуса. Спочатку ледь відчутно, а з часом сильніше і, зрештою, мене вже буде надто тяжко відчепити від тебе так, щоб без подряпин. 
І коли на пероні, на цьому клятому пероні, який в решті-решт розділить вас, ви стоїте обоє, і в тебе — емоційної дурепи, як він пізніше тебе назве, — виступають на очах сльози. Ти їх ховаєш, та він все-одно помічає, і люб«язно пригортає тебе до себе. 
Потім ти писатимеш йому листи, повні закоханих почуттів, а він читатиме їх з тугою і смутком по тобі. 
Ось така любов буває восени.